Запобігання появі заїкуватості в дітей пов´язане переважно із освітньою роботою серед батьків і працівників дошкільних закладів.
У профілактиці заїкуватості виділяють три основні напрями, зокрема, запобігання:
1) виникненню заїкуватості у дітей;
2) хроніфікації і рецидивам заїкуватості;
3) порушенням соціальної адаптації.
Виділяють кілька груп дітей із чинником ризику із заїкуватості.
Перша група - це діти з ознаками тривожності. Зазвичай вони дуже прив´язані до матері, реагують на зміни її настрою. Іноді у таких дітей у відповідь на різку зміну навколишнього середовища (перебування в яслах, дитячому садку, тривала відсутність матері тощо) виникають реакції у вигляді порушення сну"; апетиту, дратівливості, плаксивості.
Друга група - це діти з раннім мовленнєвим розвитком, у яких перші слова з´являються до 1-го року, ау 1,6-1,8 року формується фразове мовлення. У 2—2,5 року діти починають говорити розгорнутими фразами, їхня мовленнєва активність має високий рівень. У мовленні дітей цієї групи з´являються множинні ітерації. Мовлення виникає у період інспіраторної фази дихання.
Третя група - це діти з незначною затримкою мовленнєвого розвитку. Слова у таких дітей з´являються після 1-го року, найчастіше до 1,3—1,5 року. Фразове мовлення формується після З років, фаза її інтенсивного розвитку припадає на вік 3,6 року. Мовлення таких дітей здебільшого невиразне з істотним порушенням його звукової сторони.
Четверта група - це діти з генетичними чинниками ризику, тобто з ознаками ліворукості, наявністю у родині осіб із заїкуватістю (виявляється генетична зумовленість мовленнєвої патології).
Діти, що виховуються у родинах із двомовністю, також перебувають у ситуації ризику заїкуватості. Виникнення заїкуватості у дітей цієї категорії спричинює зниження адаптивних можливостей їхньої центральної нервової системи.
 

У логопедичних заняттях із заїкуватими на сьогодні використовують в основному методичні рекомендації, запропоновані для роботи з дітьми дошкільного віку ( для молодших учнів) чи з підлітками і дорослими ( для старших учнів). Наприклад, Н.Чевельова у своєму посібнику пропонує систему виправлення мовлення в заїкуватих учнів 1 -4 класів у процесі ручної діяльності. Принципово вона мало відрізняється від запропонованої раніше системи логопедичних занять із заїкуватими дошкільниками. Змінюють лише вибір і складність виробів, запропонованих для роботи з учнями. Відповідно до навчальних чвертей автор виділяє чотири періоди послідовних логопедичних занять:

1. Супровідного мовлення.
2. 2. Завершального мовлення.
3. Мовлення, що випереджає
4. Закріплення навичок самостійного мовлення

Заняття з виправлення мови заїкуватих дітей у процесі ручної праці автор вважає за можливе проводити на шкільному і поліклінічному логопедичному пунктах. У спеціальних школах доцільно використовувати й уроки ручної праці. На думку автора, у виправленні заїкуватості необхідною є робота з батьками дитини, її вчителем.
 

З огляду на багато вікову історію вивчення і лікування порушень мовлення заїкання– це одне із захворювань, механізми якого остаточно не вивчені. Слід зазначити, що механізми заїкання неоднорідні. Заїкання трактують як:
- складний невротичний розлад, який є результатом «збою» нервових процесів у корі головного мозку, порушення кірково-підкіркового взаємозв’язку, розладу єдиного авто регулювального темпу мовних рухів ( голосу, дихання, артикуляції);
- складний невротичний розлад, що э результатом зафіксованого рефлексу неправильного мовлення, першочергово виникнення як наслідок мовленнєвих ускладнень різного ґенезу;
- складний функціональний розлад мовлення, що виник в наслідок загального і мовного дизонтогенезу і дисгармонійного розвитку особистості.
Крім того, механізм заїкання можна пояснити органічними уражаннями ЦНС.
 

Для адекватного планування програми логопедичної і лікувальної роботи із заїкуватими та визначення її ефективності потрібне правильне обстеження заїкуватих з урахуванням симптоматики захворювання.
Обстеження заїкуватих має бути комплексним і передбачати психолого-педагогічне і логопедичне вивчення заїкуватого, а також аналіз результатів медичного обстеження.
Лікар визначає соматичний, неврологічний і психічний стан заїкуватого. Логопед обстежує стан мови заїкуватого, особливості його особистості моторику. Починаючи обстеження логопед має ретельно вивчити медичну і психолого-педагогічну документацію. Ця документація може містити дані про стан інтелекту, слуху, зору. Крім того, документація може охоплювати характеристики, складені вихователем, учителем, психологом, та іншими фахівцями.
Обстеження зазвичай передбачає три етапи:
1) збирання анамнезу;
2) обстеження стану мови і моторики;
3) вивчення особистісних особливостей заїкуватого.
Анамнестичні данні про індивідуальні особливості розвитку мовлення і моторики заїкуватого дають можливість логопеду правильно оцінити його стан, а потім спланувати роботу.
 

Дані літературних джерел з цього питання дуже суперечливі. М.Буянов під час обстеження пацієнтів психіатричної лікарні виявив, що серед обстежених з різною мовленнєвою патологією (невротичною, неврозоподібною, змішаною формами) було 75-80% чоловічої та 20-25% жіночої статі. Це свідчить про те,що заїкання переважає у чоловіків більше, ніж у жінок. У дослідженні М.Буянов хворих було умовно поділено на п’ять груп залежно від домінування тих чи інших особливостей особистості.
Перша група. До неї ввійшли 3-6% пацієнтів, яким були притаманні психопатичні властивості. Це в основному підлітки з гальмівними (астенічними, шизоїдними, тривожними) рисами характеру.
Друга група. До складу цієї групи належали підлітки із залишковими явищами раннього органічного ураження ЦНС – 35-45% хворих, а також хворі із психоорганічним синдром із психоподібними проявами. Крім того, у всіх хворих спостерігається церебрастенічний та гіпердинамічний неврозоподібній синдроми.
Третя група. Сюди було віднесено 5-6% логопатів, у яких негроподібне заїкування поєднувалося з шизофренією, епілепсією (за яких спостерігається відповідні зміни особистості).
Четверта група. Складалась з підлітків, яким були притаманні риси психічного інфантилізму: 5%- хворі з дисгармонічним інфантилізмом, 5%- з гіпогенітальним,15-20%- гармонічний інфантилізм. За гармонічного інфантилізму наявна незрілість емоційно-вольової сфери виявлення у легковажності, переважанні ігрових інтересів, швидкій пере насичуваності, невмінням довести справу до кінця. Це підлітки зі слабкою волею, які потребують постійного контролю. Для дітей із гіпогеніталізмом властиві прояви емоційно-вольової сфери, надзвичайна наявність, балакучість, нездатність до активних дій. Вони погоджуються з усім або коментують вчинки інших.
 

Починаючи з 1970-х років у вітчизняній літературі з’являються нові трактування класифікації заїкання. Дослідники виділяють дві клінічні форми заїкання – неврозоподібну та невротичну, які зумовлені різними патогенетичними механізмами.
Характеристика неврозоподібної форми заїкання. Подібний до неврозу, цей розлад має не психогенне походження (в межах шизофренії, епілепсії, різних видів олігофренії, внаслідок органічного ураження центральної нервової системи) найчастіше неврозоподібний синдром виникає внаслідок органічного ураження ЦНС у ранньому дитинстві. Після травм голови, струсу головного мозку, менінгоенцефалітів часто спостерігається неспецифічний комплекс залишкових явищ подібних до ураження головного мозку.
В цьому комплексі поеднується універсальні загально мозові синдроми та ознаки ураження одної чи іншої функціональної системи.
До універсальних синдромів, які виникають практично у всіх, хто переніс подібне ураження, належить церебраністичний синдром.