Навчання дітей елементам грамоти
| Навчання дітей елементам грамоти Перший етап навчання дітей елементів грамоти — це ознайомлення зі звуками. Ефективніше починати його з ознайомлення дітей з немовними звуками. Після ознайомлення з немовними звуками можна переходити до ознайомлення дітей з мовними звуками. Доречно вивчати звуки не в алфавітній послідовності, а починати з голосних звуків, потім перейти до ознайомлення з приголосними звуками. Коли діти ознайомляться з голосними звуками та закріплять знання про них, можна переходити до ознайомлення з приголосними звуками. Другий етап навчання дітей елементів грамоти — ознайомлення зі складами. Цей етап тісно пов’язаний з третім етапом, під час якого іде ознайомлення дітей з поняттям «слово», зі словами-назвами, словами-діями, словами-ознаками. Четвертий етап навчання дітей елементів грамоти — ознайомлення з реченнями. Обов’язково слід пояснити дітям, що у реченні кожне слово має своє місце, і на прикладі будь-якого деформованого тексту продемонструвати це твердження та запропонувати сказати речення правильно. Дітям слід також пояснити, що речення можна змінити, не змінюючи слів, а змінивши лише інтонацію. П’ятий етап навчання дітей елементів грамоти — ознайомлення дітей з графічним зображенням звуків — буквами. Учити дітей читати ліпше одразу складами. Використання ребусів, словограйок, дидактичних ігор дає змогу утримати інтерес дітей до читання, підвищує їх пізнавальну активність. А ще — ігрова форма організації освітнього процесу створює умови, за яких дитина отримує задоволення від розв’язання ігрових інтелектуальних завдань, а, отже, — сприяє розвитку у дітей бажання навчатись. Пам’ятка 1. Буква Ь звука не позначає, Ь пом’якшує попередній приголосний. 2. Буква Й завжди позначає приголосний м’який звук. 3. Букви Я, Ю, Є, Ї пом’якшують попередній приголосний. 4. Буквосполучення ДЖ, ДЗ завжди позначають один звук [дж] [дз]. 5. Подвоєння букв завжди позначають один звук нн - [н], лл - [л], дд - [д], тт - [т] 6. Буква Щ завжди позначає два звуки [шч]. 7. Буква Ї завжди позначає два звуки [йі]. 8. Букви Я, Ю, Є, Ї завжди позначають два звуки: на початку слова після апострофа після букв я, ю, є, ї, а, о, у, и, е, і. 9. Апостроф пишеться після губних приголосних б, п, в, м, ф, р перед я, ю, є, ї, що позначають два звуки. Приголосний звук перед апострофом завжди твердий. Казка про склади Голосні і приголосні звуки стали товаришувати і ходити парами. Але у деяких пар не виходило щось сказати. Наприклад, взялися за ручки Д та И (скажемо всі разом: «ДИ»), але це нічого не означало. Вони дуже засмутилися, тому їх прийшли втішати звуки В та О і розповіли, що у них теж нічого не виходить (усі разом: «ВО»). Тож вони взялися всі разом за ручки: ДИ-ВО. Раптом прибігли інші звуки і почали їх вітати: «У вас вийшло ДИВО!». І дійсно це було диво, бо окремо вони нічого не означали, а разом склали слово — «диво». Інші звуки теж почали ставати по двоє та навіть по троє, а потім підходили до інших таких групок і складали слова. Такі групки звуків почали називати складами, адже з них складається слово. Звуки утворювали багато слів зі складів: МА-МА, БА-БА тощо. Але вони помітили, що приголосні звуки не можуть самі утворювати склади, а лише за допомогою голосних звуків. Тоді біля одного голосного могло зібратися два, а інколи і три приголосних звука. А голосні звуки можуть утворювати частинки слова — склади — і без приголосних. Тож звуки прийшли до висновку, що скільки у слові голосних звуків, стільки і складів. Казка про приголосні звуки Жили-були шість голосних звуків, які вміли гарно співати. Поряд з ними жило ще багато звуків, але вони співати не вміли. Іншим звукам також дуже хотілося співати, та коли вони намагалися це зробити, у них виходило шипіти — «Ш-ш-ш», пихтіти — «П-п-п», свистіти — «С-с-с», бумкати — «Б-б-б» тощо. Коли хтось промовляв ці звуки, повітря не виходило вільно з ротика, а зустрічало перешкоду: то губки стуляться (М, П, Б), то спинка язика підніметься і закриє прохід (К, Г, Х) і т. д. Ці звуки можуть перешкоду зменшувати, ніби робити маленьку шпаринку, коли їх вимовляти не твердо, а м’яко (не Б, а Б’ і т. д.). Та найгіршим було те, що ці звуки не могли гратися, як голосні. Наприклад, стануть у пару А та У (всі разом скажемо протяжно: «А-а-а-а-У-у-у-у»), і чуємо, як люди гукають в лісі одне одного. Поміняються місцями У й А (усі разом: «У-у-у-у-А-а-а-а») — чути, як плаче дитинка. Підбіжить І до А (всі разом: «І-і-і-і-А-а-а-а») — це десь неподалік закричав віслюк. Як же хотілося сусідам голосних звуків теж так гратися! І ось вони попросили голосні звуки погратися з ними. Голосні звуки були добрими. Вони добре поміркували, як можна допомогти своїм сусідам і вирішили: щоб ті теж могли співати і так гратися, їм треба бути при голосних звуках. Сусідні звуки дуже зраділи. Відтоді вони стали називатися приголосними звуками. Тепер приголосні звуки стають у пару з голосними: скажімо, стали у пару А та М (усі разом: «АМ») — і чуємо, як мати годує малечу; а стали разом М з У (всі разом: «МУ-у-у-у») — замукала корова; до А підбігла Х (разом скажемо: «АХ») — і всі почули, як здивувалася людина. Так голосні звуки допомогли приголосним звукам. | |
|
| |
| Переглядів: 813 | |
| Всього коментарів: 0 | |