Вади вимови окремих звуків та методика їх подолання
Голосні звуки

Голосний а.

Ротова порожнина широко розкрита. Кінчик язика від­ігнений від нижніх зубів, язикове тіло — назад до стінки глотки. Спинка язика порівняно з іншими голосними має низький ступінь підняття. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки віб­рують. Голосний а вимовляється чітко як у на­голошеній позиції, так і в ненаголошеній. Після м'якого або між м'якими приголос­ними язик просувається вперед (мал. 3).

 Голосний о.

губи витягнені вперед, окру­глені. Відстань між зубами менша, ніж під час вимовляння звука а. Кінчик язика від­тягнений від нижніх зубів. Спинка язика не дуже високо піднімається в напрямі до м'якого піднебіння, яке закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки віб­рують. В українській мові голосний о більш лабіалізований, ніж у російській.

Голосний у.

Губи дуже витягнені вперед (відходять від передніх зубів). Відстань між зубами менша, ніж під час вимовляння звука о. Кінчик язика відтягнений від передніх зубів і загнутий униз. Спинка язика високо під­німається до м'якого чи задньої частини твердого піднебіння. М'яке піднебіння за­криває прохід у носову порожнину. Голо­сові зв'язки вібрують.
Голосний е.

Губи трохи розтягнені на боки й притиснені до зубів. Відстань між зубами менша, ніж під час вимовляння звука а. Кін­ чик язика опущений, не прилягає до нижніх зубів. Спинка язика просунена вперед, ближче до середньої частини твердого піднебіння, має середнє підняття. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки вібрують. В українській мові, на відміну від російської, відсутня напруженість артикуляційного апарату. Голосний є в українській мові не пом'якшує приголосних (мал. 4).

Голосний и.

Губи розтягнені більше, ніж під час вимовляння голо­сного є, притиснені до зубів, а відстань між зубами менша. Кінчик язика опущений вниз. Передня частина спинки язика опукла, просу­нена вперед, піднята до твердого піднебіння. М'яке піднебіння підняте. Голосові зв'язки вібрують. Голосний и в українській мові не по­м'якшує попереднього приголосного.

Голосний і.

Губи, утворюючи вузьку щілину, розтягнені на боки значно більше, ніж під час артикуляції звука є. Відстань між зубами найменша порівняно з вимовою інших голосних. Кінчик язика впира­ється в нижні зуби. Передня частина спинки язика високо піднята до твердого піднебіння. Бокові краї язика зімкнені з верхніми бокови­ми зубами, альвеолами. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки вібрують. В українській літературній мові звук / виразно на­пружений, пом'якшує попередній приголосний.



Приголосні звуки


Для приголосних звуків української літературної мови властиве, на відміну від голосних, утворення в ротовій порожнині на шляху види­хуваного повітря перепон, що характеризуються зімкненням, збли­женням або поєднанням зімкнення і зближення органів артикуляції. Відбувається також зосередження органів артикуляції у фокусі тво­рення, посилення м'язової напруги, збільшення сили повітряного стру­меня. В українській літературній мові 32 приголосні звуки. Виділяють такі групи приголосних:


I.    За активним мовним органом (місцем творення перепони):

а)    губні — п, б, ф, в, м;
б)    язикові — т, т', д, д', н, н', с, с', з, з', л, л', р, р', ц, ц', дз, дз', ш, ж, ч, дж, к, г , х, г, й.


II.    За способом творення перепони:

а)    зімкнені;
б)    щілинні;
в)    дрижачі.

Зімкнені в свою чергу поділяють на:

а)    вибухові (раптове розкриття перепони): п, б, т, т', д, д', к, г;
б)    зімкнено-прохідні  (відсутній вибух, струмінь повітря проходить через ніс): м, н, н;
в)    зімкнено-щілинні  (африкати — зімкнення переходить у щілину): ц, ц', дз, дз', ч, дж.

Щілинні: ф, в, с, с', з, з', ш, ж, л, л', й, х, г.

Дрижачі: р, р'.


ІІІ. За участю спинки язика:

а)    тверді;
б)    м'які.

Тверді: б, п, м, в, ф, д, т, з, с, дз, ц, л, н, р, ж, ш, жд, ч, г, х, г, к. М'які: д' т', з', с', дз', ц', л', н', р', й. Звуки п', б', м', ф', в', к', ґ', г', х' ш', ж, ч', дж' в українській мові вимовляються напівпом'якшено здебільшого перед голосним і. Розглядаються ці напівпом'якшені як варіанти твердих фонем.


Подовжені приголосні в українській мові не мають фонологічної самостійності.


IV.    За участю голосу й шуму:

а)    шумні;
б)    сонорні.


Шумні поділяють на дзвінкі (вібрують голосові складки): б, д, д', з, з', ж, дз, дз', дж, г, ґ і глухі: п, ф, т, т', с, с', ц, ц, ш, ч, к, х (голосові складки не вібрують). Сонорні: м, н, н', р, р', л, л', в, й (голос переважає над шумом).


V.    За участю носового резонансу:

а)    носові;
б)    неносові.

Носові: м, н, н'.
Неносові: б, д, д'.


Класифікація приголосних за вказаними ознаками має велике зна­чення для подолання вад вимови приголосних. На основі таких лінг­вістичних даних визначаються зміст, методичні прийоми, порядок ро­боти над звуками різних артикуляційних груп тощо.


Звуки п, б, м


Звук п — твердий, губно-губний, зімкнений, глухий.
Звук б — парний дзвінкий звука п.
Звук м — зімкнено-прохідний, сонорний.
Звуки п, б — ротові, м — носовий.

Звуки к, ґ


Звук к — твердий, задньоязиковий, зімкнений, глухий, ротовий.
Звук ґ' ¹ — парний дзвінкий звука к.





Звуки х, г


Звук х — твердий, задньоязиковий, фрикативний, глухий, ротовий.
Звук г — парний дзвінкий звука х. За місцем творення — глотковий, або фарин­гальний.



Під час артикуляції звуків х, г губи й зуби набувають положення наступ­ної голосної. На положення кінчика язика впливають сусідні звуки, зокрема голосні. Залежно від цього він наближається або відходить від нижніх різців. Під час вимов­ляння звука х задня частина спинки язика утворює широку щілину з м'яким підне­бінням. Артикуляція звука г відбувається при зближенні кореня язика з задньою стінкою глотки (фаринкса). Саме тому цей звук називають глотковим, або фарингальним. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порож­нину. Голосові зв'язки не вібрують під час вимовляння х, а вібрують, коли вимовляється звук г. Вади вимови звуків х і г трапляються рідко. Здебільшого це заміна звука х зімкненим к, г — звуком г' (що буває рідше), дзвінкого г — глухим х. Бувають випадки неправильного положення язика — над­мірне відтягування його від нижніх різців.



Звук в


Звук в — твердий, губно-губний, щілинний. Губно-губний в в українській літературній мові належить до сонор­них і не має співвідносної пари за глухістю і дзвінкістю. У позиції перед губними, на початку слова перед приголосними, у середині сло­ва після голосного перед приголосним та на кінці слова після голосно­го звук в переходить в у нескладовий: (впасти— упасти, вдень—удень, мовчати—моучати, лев—леу). У позиції перед і звук в губно-зубний, напівпом'якшений (вітер, ві­сім). Губно-зубна вимова інколи характерна для звука в позиції перед голосними и та є. Губно-зубний і напівпом'якшений — варіанти губно-губної фонеми.

Під час артикуляції звука в  ни­жня губа з верхньою утворює вузьку щіли­ну, через яку проходить струмінь видиху­ваного повітря. Язик набуває положення су­сідніх звуків. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину. Го­лосові зв'язки вібрують.
Вади вимови звука в трапляються рідко. Проявляються вони переважно у недостат­ньому чи надмірному зближенні губ. У цих випадках звук нагадує у нескладовий або зімкнений б (вода — уода, бода). Ці вади легко усунути на основі знань про подолання вад способу творення перепони. Традиційними способами вироблення правильної артикуляції звука в є наслідування та використання інших фонем. Для наслідування логопед повинен показати й пояснити учням пра­вильне положення губ перед дзеркалом, а потім запропонувати їм відтворити це положення. Використовуючи інші звуки, доцільно вибирати лабіалізовані голо­сні. Під час тривалого вимовляння звука у (о) нижню губу вказівним пальцем наближають до верхньої. Зближувати губи можна і двома пальцями: великим і вказівним. Цей прийом подібний до описаного раніше для звуків п, б. Відмінність полягає в тому, що під час вимов­ляння звуків п, б губи змикаються, а коли вимовляється в — утворю­ється вузька щілина.

Звук ф

Звук ф — твердий, губно-зубний, щілин­ний, глухий.
Нижня губа під час вимови звука ф (мал. 11) утворює вузьку щілину з верхніми зубами. Язик набуває положення сусідніх зву­ків. М'яке піднебіння закриває прохід у носо­ву порожнину. Голосові зв'язки не вібрують. Вади вимови звука ф бувають рідко. Як і при вимові звука в, вони зумовлюються надмірним або недостатнім зближенням ор­ганів артикуляції (нижньої губи з верхніми зубами). Усуваються ці вади прийомами, що описані для звука в (подолання вад способу творення перепони). Звук ф не має дзвінкої пари. Він не плутається з в, якщо учні добре
розрізняють місця творення цих звуків.

Звук й

Звук й — м'який, середньоязиковий, щілинний, сонорний. Під час артикуляції звука й (мал. 12) губи й зуби набувають поло­ження наступної голосної. Кінчик язика впирається в ясна біля ниж­ніх зубів, середня частина спинки утворює щілину з твердим підне­бінням (щілина вужча, ніж у разі вимовляння звуків с, ш). М'яке піднебіння закриває прохід у носову поро­жнину.

Голосові зв'язки вібрують. Вади вимови звука й пов'язані з непра­вильним місцем творення перепони: між­зубне положення кінчика язика, надмірне напруження м'язів і звуження щілини, внаслідок чого утворюється звук, подібний До приголосного г. Бувають випадки заміни звука й звуками г, л', з' (яблуко — габлуко, ляблуко, зяблуко). Перед тим як виробляти в учнів правиль­ну артикуляцію, треба переконатися, що вони знають назви органів артикуляції та вміють утворювати ними зімкнення й щілину. На основі цих знань і вмінь дитина відтворює правильну артикуляцію: кінчик язика змикає з нижніми зубами, а між середньою частиною спинки язика і твердим піднебінням утворює щілину, через яку проходить напружений струмінь повітря. У момент вимовляння звука й спинка язика з напруженням піднімається (але не змикається) до середньої частини піднебіння. Цей рух учень може відчути пальцем, поклавши його на спинку язика. Традиційним способом вироблення правильної артикуляції є вико­ристання інших фонем. Здебільшого використовуються фонеми і, з', х' або сполучення голосних аі, іа. Вимова звука й відрізняється від вимови голосного і більшим напруженням м'язів язика і звуженням щілини, між спинкою язика та піднебінням. Рукою, піднесеною до рота, можна відчути зміну в силі видихуваного струменя повітря (при і — слабкий, тривалий, при й — напружений, короткий).

Звуи с, с', з, з'

Звук с — твердий, передньоязиковий, щілинний, глухий.
Звук з — парний дзвінкий звука с.
Звуки с', з' — парні м'які звуків с, з.

Звуки с, з (мал. 13) мають багато спільних елементів артикуляції. Губи й зуби набувають положення наступного голосного, кінчик язика змикається з нижніми різцями. Передня частина спинки язика утворює з верхніми зубами щілину. Оскільки бокові краї язика підняті до верхніх кутніх зубів, а кінчик язика опущений до нижніх різців, вздовж спинки язика утворюється жолобок, по якому стру­мінь повітря проходить між різцями. Це утворює різкий шум, що нагадує свист. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порож­нину. Голосові зв'язки не вібрують під час вимовляння глухого с і вібрують, коли вимовляється дзвінкий з. Під час вимовляння с', з', як і при вимові інших м'яких, губи розтягуються в посмішку, передня частина спинки язика піднімаєть­ся до твердого піднебіння, внаслідок чого звужується щілина, по якій проходить струмінь повітря.



Вироблення правильної  артикуляції звука с¹

Підготовча робота до вироблення правильної артикуляції (постановки звука) передбачає перевірку знань назв органів артикуляції, що беруть участь у творенні цього звука (нижні зуби, кінчик і передня спинка язика)², відтворення основних положень органів, що забезпечують правильну артикуляцію даного звука. Для цього учням пропонують різноманітні завдання. Показати органи артикуляції за словесною інструкцією логопеда ("Покажи верхню губу, кінчик язика, передню частину спинки язика, нижні зуби"). Використовуються артикуляційний апарат дитини, му­ляж, схематичний профіль артикуляції. Назвати органи артикуляції та їх частини, до яких логопед доторкнув­ся зондом. Відтворити положення органів артикуляції за словесною інструкці­єю логопеда ("Утвори щілину між верхніми і нижніми зубами; зімкни кінчик язика з нижніми зубами; зімкни кінчик язика з нижніми зуба­ми і видихни повітря"). Правильність відтворення зазначених поло­жень перевіряє логопед. У разі відтворення всіх положень органів артикуляції звертається увага на можливість утримання їх у такому положенні (лічба до трьох). Відтворити ті самі положення за зображенням їх на схемі артику­ляції. (Правильність відтворення всіх положень дитина контролює перед дзеркалом відчуттям струменя повітря, м'язовим відчуттям.)
 

1. Вироблення правильної артикуляції звука з. Вимовити пари звуків х—г (ш—ж), що добре вимовляються, під контролем вібрації голосових зв'язок. Визначити диференціальні ознаки цієї пари звуків. Пояснити дітям, що в парі с—з звуки протиставляються за такими самими ознаками, що й у попередній парі. Для того, щоб утворився звук з, треба артикуляцію звука с доповнити голосом.Вимовити звуки с—з за аналогією до вимови аналогічних корелятив­них пар х—г, ш—ж, п—б, т—д тощо.
2. Автоматизація звука з. Вимовити звук з у сполученні з голосними та приголосними.

за    аза    азла    азма    зра    зва
зи    изи    изна    изма    зри    зви
зе    езе    езна    езма    зре    зве
зо    озо    озна    озма    зро    зво
зу    узу    узна    узма    зру    зву
замок    зорі    зуби    пензлик    віз    привіз
завод    вазон    зебра    взуття    мороз    відвіз
коза    мозок    земля    бензин    хмиз    завіз
лоза    золото    зозуля    уздечка    боягуз    перевіз


Автоматизація звука з відбувається за аналогією до звука с.
Прийоми роботи для постановки звуків с, з, передбачені загальноприйнятою методикою.
Починається робота з підготовчих артикуляційних вправ. Це впра­ви для губ ("оскал", "трубочка", "усмішка"), язика (згинання в трубоч­ку). Вони мають на меті навчити дитину розтягувати губи в усмішку, оскільки при ізольованій вимові цієї групи звуків губи набувають такого положення. Але в даному випадку не враховується те, що в поєднанні з різними звуками, зокрема голосними, губи й зуби (відстань між ними) набувають положення наступного голосного. І саме за цієї умови можлива правильна природна вимова звуків. Оскільки ведучим елементом артикуляції є положення язика, то важливими підготовчими артикуляційними вправами є вправи для язика. Ось деякі з них.
Загнути широкий кінчик язика на нижню губу, зуби так, щоб пе­редня частина язика вигиналась і утворювала щілину з верхніми зуба­ми. Видихнути повітря вздовж язика, який може бути в положенні на нижній губі, зубах, за нижніми зубами. Струмінь повітря, що видиха­ється, має проходити в щілину між спинкою язика і верхніми зубами. У випадках, коли дитина не може утримувати кінчик язика зімкненим з нижніми зубами, пропонується вправа на розтягування губ.

Звук т використовується подібно до звука х. У момент вимовляння звука т кінчик язика опускається до нижніх різців. Спочатку чути звуки тсс, потім с. Рідше для постановки звука с використовують ш. Під час вимовляння звука ш кінчик опускається до нижніх зубів. Для подолання бокового с слід навчити дитину відчувати зімкнення бокових країв язика і верхніх бокових зубів. Допомагає в цьому утрирувана вимова звуків л (відчувається проходження струменя повітря через щілину між верхніми зубами й боковими краями язика) і д (відчутне зімкнення). Саме на зімкненні бокових країв язика фіксу­ється увага дитини. Може допомогти також міжзубна вимова звука, коли кінчик язика тимчасово просувається між зубами й інтенсивно по середній лінії язика видихується повітря. Потім кінчик язика пере­водиться на зуби. Для подолання носової вимови дитину потрібно навчити видихува­ти повітря через рот. Насамперед учень має усвідомити відмінність у проходженні повітря через ніс і через рот, потім навчитись контро­лювати (відчувати) видих повітря через рот під час вимовляння всіх ротових приголосних звуків.

Після такої роботи виробляється пра­вильне положення органів артикуляції, а отже, і правильне видиху­вання повітря через рот під час вимовляння звука с. Спочатку потріб­ний свідомий контроль за напрямом струменя повітря. У процесі ро­боти над звуком така дія автоматизується. У складних випадках потрі­бна тривала робота над мовним видихуванням, аналогічна до тієї, яка проводиться при відкритій ринолалії. У всіх випадках спотвореної вимови має проводитись робота з ди­ференціації правильної і неправильної вимови. Зіставляються артику­ляції, а також звучання. Звук з можна сформувати від звука с різними відомими способами озвучення. Один з них — наслідування вібрації голосових зв'язок. Вібрація контролюється рукою, покладеною на щитовидний хрящ. Інші прийоми озвучення розглядались тоді, коли висвітлювалась постанов­ка звуків п, б. Сполучення з голосними та сонорними в, л, н, м, р сприяє автома­тизації дзвінкого з.

Звуки ш, ж


Звук ш — твердий, передньоязиковий, щілинний, глухий.
Звук ж — парний дзвінкий звука ш.

У положенні перед і реалізуються як варіанти звуків ш, ж (шість, гроші, жінка, ножі). Звуки ш і ж (мал. 14) мають два варіанти правильної артикуляції: верхню і нижню (залежно від положення кінчика язика). Губи під час вимови ш, ж витягнуті вперед, що збільшує передній резонатор і знижує власний тон цих приголосних. Зуби зближені приблизно до 2 мм. Кінчик і передня частина спинки язика при верхній артикуляції піднімаються до передньої частини твердого піднебіння і утворюють 2 мм щілину, по якій проходить струмінь видихуваного повітря. При нижній артикуляції кінчик язика з прилеглою до нього частиною спинки потовщується й відтягується назад, внаслідок чого між спинкою язика і передньою частиною піднебіння утворюється щілина. Бокові краї язика в обох випадках прилягають до бокових зубів. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки не вібрують при вимові звука ш і вібрують, коли вимовляється ж.



Вади вимови звуків ш, ж подібні до вад вимови звуків с, з. Це переважно вади положення органів артикуляції (міжзубна, призубна, губно-зубна, бокова, носова вимова та заміна іншими звуками). Трап­ляються випадки відсутності озвучення звука ж. Правильна артикуляція виробляється в результаті засвоєння способу і місця творення звуків (див. звуки с, з). Перед постановкою звука ш учні засвоюють назви таких органів артикуляції: губи (верхня і нижня), кінчик язика, передня частина піднебіння; навчаються виконувати вправи, що є елементами артикуляції, та відчувати і контролювати ці положення. Робота проводиться в такій послідовності. Показати органи артикуляції за словесною інструкцією ("Покажи в себе верхню (нижню) губу, кінчик язика, передню частину піднебін­ня"). Назвати орган (частину органа), до якого доторкнулись зондом. Утворити певні положення органів ("Зімкни кінчик язика з верхні­ми зубами, передньою частиною піднебіння. Утвори між ними щілину. Видихни повітря крізь щілину між кінчиком язика і передньою частиною піднебіння. Висунь верхню й нижню губи вперед"). Вироблення правильної артикуляції відбувається на основі вмінь відтворювати щілину між кінчиком язика та піднебінням. Ця робота Проводиться аналогічно до тієї, що описана для звука с. Зміст і послідовність роботи висвітлені в "Навчальній картці учня". Якщо учень свідомо, на основі м'язового контролю, може відтворити основні елементи артикуляції, то їх можна об'єднати у цілісну артикуляцію. Потім звук вводиться у склад і слово.


Вимова дзвінкого ж формується аналогічно до вимови дзвінкого з. Серед інших прийомів можна назвати такі, як вироблення артикуляції ш, ж від інших звуків, зокрема с, з, р. На основі артикуляції звуків с, з постановка звуків ш, ж відбувається поступовим переведен­ням кінчика язика від нижніх різців за верхні альвеоли. При цьому увага дитини фіксується на тому, що весь час треба вимовляти звук с ' (з) і одночасно рухати язик угору. Для вироблення нижньої артикуляції звуків ш, ж кінчик язика і передній край його відсуваються зондом від нижніх різців так, щоб утворилась щілина між піднебінням і спинкою язика. Верхню артикуляцію ш, ж можна виробити від звука р, посуваючи кінчик і передній край язика до твердого піднебіння. Основою артикуляції цих звуків можуть бути звуки т, д (як для верхньої, так і для нижньої артикуляції). Робота проводиться подібно до описаної вище. Проте дитина має добре усвідомити, що від зімк­нення, характерного для вимови звуків т, д, треба перейти до щілини. Положення губ, потрібне для звуків ш, ж, дитина відтворює за зраз­ком логопеда або механічним способом: натискуючи пальцями на щоки так, щоб губи висунулись уперед рупором. На етапі автоматизації доцільно порівняти стару артикуляцію із сфор­мованою. Для подолання різних видів дефектної вимови застосову­ються ті самі прийоми роботи, що й для подолання аналогічних вад вимови звуків с, з. Диференціація здійснюється аналогічно до тієї, що описана для звуків с, з.


ЗВУКИ ц, ц', дз, дз'


Звук ц — твердий, передньоязиковий, африкат, глухий.
Звук дз — парний дзвінкий звука ц.
Звуки ц, дз — парні м'які звуків ц, дз.
Африкати, інакше зімкнено-щілинні звуки, ц, дз, ц, утворюють­ся внаслідок поступового переходу зімкнення в щілину. Правильна артикуляція звуків ц, дз подібна до артикуляції звуків с, з. Губи й зуби під час вимовляння африкатів ц, дз набувають поло­ження наступного голосного. Кінчик язика зімкнений з нижніми зу­бами. Передня частина спинки язика утворює з верхніми зубами й альвеолами зімкнення, яке плавно переходить у щілину. М'яке підне­біння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки не вібрують при вимові ц, вібрують під час вимовляння дз.



Артикуляція пом'якшених ц, дз подібна по артикуляції відповідних твердих. Відрізня­ється лише більшим напруженням м'язів ар­тикуляційного апарату, вищим підняттям середньої спинки язика до твердого підне­біння. Вади вимови африкатів ц, ц, дз, дз' подібні до вад вимови фрикативних с, с', з, з'. Виправлення вад вимови африкатів до­цільно починати після подолання вад вимови звуків с, з.
Підготовча робота до постановки звуків ц, дз має забезпечити розвиток умінь відтворювати зімкнення й щіли­ну між передньою частиною спинки язика та верхніми зубами й аль­веолами. Ці елементи відповідають положенням органів артикуляції під час вимовляння нижнього зімкненого т (д) і фрикативного с (з). В результаті оволодіння цими положеннями формується артикуляція злитого звука. Традиційним є прийом використання сполучень типу атс (адз). Таке сполучення звуків вимовляється спочатку повільно, потім швидше, поки звуки тс (дз) не зіллються в ц (дз) і буде чути склад ац (адз). Вимова пом'якшених африкатів ц, дз формується успішніше в спо­лученні цих звуків із голосним і (ці, дзі) та в словах типу: ціна, ціль, одиниця, дзьоб, дзюрчати. Автоматизація й диференціація африкатів відбуваються успішно в умовах активного застосування слухового контролю, оскільки африка­ти займають перше місце за довготою серед приголосних. Диференці­ація африкатів за участю голосу (глухий — дзвінкий) відбувається на основі актуалізації знань про диференціальні ознаки глухість — дзвін­кість, а за участю спинки язика — на основі знань про диференціацію твердих-м'яких приголосних. Учням одночасно із засвоєнням правильної вимови африкатів дз, дз' треба допомогти в засвоєнні правопису цих приголосних. Вони пови­нні навчитися вимовляти їх як один звук, а на письмі позначати Двома буквами.


Звуки ч, дж


Звук ч — твердий, передньоязиковий, зімкнено-щілинний (афри­кат), глухий. Звук дж — парний дзвінкий звука ч.



У положенні перед голосним і звуки ч, дж напівпом'якшені. Фоне­ма ч може бути подовженою, напівм'якою, пом'якшеною. Артикуляція звуків ч, дж (мал. 16) подібна до артикуляції фонем ш, ж. Губи під час вимови африкатів ч, дж витягнуті вперед, зуби зближені приблизно до 2 мм. При верхній артикуляції кінчик і передня частина спинки язика піднімаються до альвеол і вище, утворюючи з альвео­лами й передньою частиною твердого піднебіння зімкнення, яке пере­ходить у щілину. При нижній артикуляції кінчик язика опущений вниз і відтягується назад, а спинка язика утворює з передньою части­ною піднебіння зімкнення, яке плавно переходить у щілину. Бокові краї язика в обох випадках прилягають до верхніх бокових зубів. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'яз­ки не вібрують при вимові ч і вібрують під час вимовляння звука дж. Вади вимови африкатів ч, дж подібні до вад вимови звуків ш, ж та африкатів ц, дз. Трапляються випадки спотвореної вимови звуків (між­зубної, призубної, губно-зубної, бокової, носової), заміни їх іншими звуками (с, з, т, д, ш, ж). Іноді не утворюється злита вимова елемен­тів, що входять до складу африкатів. Подолання вад вимови африкатів ч, дж відбувається після подолан­ня вад вимови звуків ш, ж, оскільки в українських африкатах щілин­ний елемент сильніший, триваліший, ніж зімкнений.


На підготовчому етапі, як і під час вироблення артикуляції звуків ц, дз, потрібно навчити учнів відтворювати зімкнення й щілину між кінчиком язика (чи передньою частиною спинки язика при нижній артикуляції) та передньою частиною піднебіння. З дитиною поперед­ньо треба повторити назви органів артикуляції, що беруть участь у творенні африката, та переконатись у вмінні відтворювати окремо зімкнення й щілину. На основі умінь правильно відтворювати ці по­ложення і плавно переходити від зімкнення до щілини досягається правильне звучання цих африкатів. Традиційним прийомом вироблення правильної артикуляції афри­катів ч, дж є використання сполучень типу атш, адж. Сполучення атш, адж вимовляються спочатку повільно, потім темп вимови збільшується, внаслідок чого складові африкати утворюють єдиний злитий звук. Автоматизація і диференціація африкатів ч, дж відбувається так само, як і африкатів ц, дз. Важливою умовою правильної вимови африкатів є їх злитість вимо­ви у словах, крім тих, в яких звук д належить до префікса, а ж чи з — до наступної частини слова. Враховуючи це, треба уважно добирати слова для автоматизації цих африкатів. У процесі роботи над дзвінки­ми африкатами увага дитини зосереджується на тому, що африкати дж, дз на письмі позначаються двома буквами, а вимовляються як один звук.


Звуки л, л'


Звук л — твердий, передньоязиковий, щілинний, сонорний (голос переважає над шумом).
Звук л'— м'який, передиьо- або середньо­язиковий, щілинний, сонорний.



Звуки л, л' відрізняються від інших щілин­них тим, що при їх творенні кінчик язика змикається з верхніми зубами, а бокові краї язика утворюють прохід для видиху струменя повітря. Тому ці звуки ще називають боко­вими, зімкнено-прохідними. При артикуляції звука л (мал. 17) губи й зуби набувають положення наступного голосного. Кінчик язика змикається з верх­німи зубами та початком альвеол. Бокові краї язика з одного або з обох боків опущені й утворюють щілини з верхніми боковими зубами, крізь які проходить видихуваний струмінь повітря. Задня ча­стина спинки язика піднімається в напрямі до м'якого піднебіння, Внаслідок підняття кінчика та задньої спинки язика передньо-середня його частина ввігнута (має сідлоподібну форму). М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки вібрують. В українській мові є й інша артикуляція, при якій кінчик язика загинається, змикаючись з верхніми альвеолами і навіть передньою частиною піднебіння. Задня частина спинки язика при цьому опуска­ється вниз, внаслідок чого утворюється виразний специфічний шум. Під час артикуляції м'якого л кінчик язика піднімається вище від альвеол, а середня спинка язика — до твердого піднебіння. Відчува­ється збільшення загальної напруженості м'язів. Дорсально-альвеолярна вимова полягає в тому, що кінчик язика пасивний, опускається вниз, а передня частина спинки язика набли­жається до твердого піднебіння. Більш поширені вади вимови твердого звука л.


Характер вад різний: пропуск звука; спотворена вимова (міжзуб­на, губна, напівпом'якшена; заміна твердого л такими звуками: л', й, в, г, коротким у, р та ін.). Пом'якшений л може вимовлятись як міжзубний (кінчик язика про­совується між зубами) або замінюватись звуком й (яйка — лялька). Щоб виробити в учня нову артикуляцію цих звуків, логопед пови­нен проаналізувати артикуляцію, властиву цим звукам, визначити її основні елементи та з'ясувати, які з них дитина відтворює правильно, а які необхідно сформувати. Основними елементами артикуляції звука л є зімкнення кінчика язика з верхніми зубами та утворення щілини між боковими краями язика і боковими верхніми зубами. Решта положень і рухів органів артикуляції в учнів, як правило, сформовані (крім окремих випадків дефектної вимови, про що йтиметься далі). На підготовчому етапі до вироблення правильної артикуляції звука л учні повинні:


а) засвоїти (повторити) назви таких органів артикуляції та їх час­тин: верхня губа, верхні зуби, альвеоли, кінчик язика, бокові краї язика;
б) навчитись виконувати та розрізняти такі рухи: зімкнення кінчика язика з верхніми зубами, альвеолами; утворення щілини між бокови­ми краями язика й верхніми зубами; зімкнення кінчика язика з верхніми передніми зубами з наступним вдихом і видихом повітря через щілину
між боковими краями язика і зубами;
в) спираючись на м'язові відчуття та відчуття тертя видихуваного струменя повітря, навчитись розрізняти зімкнення, утворене кінчиком язика і верхніми зубами, та щілину між боковими краями язика і верхніми зубами.


Переходячи до постановки звука, логопед зосереджує увагу дитини на основних елементах артикуляції: зімкненні кінчика язика і верхніх зубів та утворенні щілини між боковими краями язика і верхніми зубами. При такому положенні язика спочатку вдихається повітря че­рез щілину, потім видихається так само через щілину, але з голосом. Наявність голосу перевіряється слухом і рукою, покладеною на гор­тань. Якщо голосу не чути, можна під час видиху вимовити голосний а, зберігаючи при цьому потрібне положення язика. Для вироблення правильної артикуляції звука л можна також поєд­нувати його з голосними заднього ряду: ал, ол, ул, ла, ло, лу. Оскільки під час вимовляння звука л і цих голосних положення задньої частини спинки язика подібне, утворюється правильне звучання звука л. Вимовляючи склади з голосними, учні мають стежити за положенням губ при вимові голосних (губи в положенні голосного), інакше вимова звука л буде неприродною, що ускладнюватиме його автоматизацію.


Якщо учень правильно відтворює артикуляцію в поєднанні з голо­сним, можна переходити до автоматизації його вимови у словах, ре­ченнях і зв'язному мовленні. Артикуляція звука л' формується після завершення роботи над зву­ком л. У ході вироблення правильної артикуляції пом'якшеної фонеми спираються на здобуті знання учнів про диференціальні ознаки твердість—м'якість, уміння розпізнавати їх та на м'язові відчуття і слух. При цьому спочатку треба перевірити знання учнів про ці Диференціальні ознаки, уміння вимовляти пом'якшені фонеми взагалі та зосередити увагу дітей на окремих елементах артикуляції м'яких приголосних (напруження м'язів, підняття до твердого піднебіння спинки язика, розтягування губ). Вимову м'якого звука л діти засвоюють за аналогією до вимови інших м'яких¹: ті—ті — лі—лі, тя—тя — ля—ля або ні—ні — лі—лі, няня—ляля та ін. Автоматизація л' здійснюється так само, як і твердого л. Диференціюється звук л' з парним твердим л і тими звуками, 3 якими учні плутають його (р, р', й).


¹Потрібно використовувати той м'який приголосний, який чітко вимовляється дитиною.


Прийоми роботи для постановки звуківл, л\ передбачені загально­прийнятою методикою, досить поширені. Починається робота з підготовчих артикуляційних вправ. Доцільно давати учням такі вправи, які є елементами правильної артикуляції: загинання кінчика язика на верхню губу, зуби; облизу­вання кінчиком язика піднебіння із зупинкою біля верхніх передніх зубів; зімкнення кінчика язика з верхніми зубами та видихування повітря через бокові краї язика. Якщо учневі важко утримувати кінчик язика біля верхніх зубів, його можна прикусити зубами. Постановка звука здійснюється різними способами. Користуючись способом наслідування, логопед перед дзеркалом показує і пояснює положення язика, вимовляє звук і пропонує дитині наслідувати пока­зані дії. Якщо використовуються інші звуки, учневі пропонують про­тяжно вимовляти голосний а (о, и, у) і одночасно кінчик язика прити­скувати до верхніх зубів (або прикусувати зубами). Автоматизація в цих випадках починається із закритих складів (ал, ол...). Якщо даний спосіб не ефективний, можна використати для вироблення правильної артикуляції приголосний б. Учень повинен кілька разів підряд вимовляти звук б і просовувати одночасно язик між зубами. Утворюється сполучення бл. Потім язик треба перевести між зуби і, нарешті, за зуби.


Губно-губна вимова л або заміна його звуком у усувається після того, як дитина усвідомить відмінність у положенні губ при правиль­ній вимові і у випадках неправильної, що проявляється в надмірній активності губ. У даному випадку більш ефективний спосіб постанов­ки звука л від голосного а. Важливо, щоб учень навчився робити зімкнення кінчика язика і верхніх зубів при відкритому роті (поло­ження звука а) і, не змінюючи положення губ, вимовляти склади ла, ал лише язиком. Автоматизацію звука л у цих випадках краще проводити в сполученні з губними й губно-зубними приголосними (алпа, та, алфа, фла). У випадках заміни звука л м'яким л рекомендують починати робот) з навчання відтворювати сідлоподібне положення спинки язика. Для цього треба загнути кінчик язика на верхню губу з подальшим види­хом повітря по бокових краях язика. Потім пропонується аналогічна вправа, але кінчик язика загинається вже на верхні зуби. Після засво­єння цього положення кінчик язика переноситься в ротову порожни­ну (за зуби). Можливий і такий спосіб, коли з учнем попередньо опрацьовують звук л', навчають відчувати положення язика, напруження м'язів, а потім протиставляти йому артикуляцію л, при якій напруження м'я­зів ослаблюється, кінчик язика опускається нижче. Цей спосіб вима­гає більшої активності учня.
Можна сформувати правильну вимову звука л механічним спосо­бом. При цьому сідлоподібну форму язика утворюють за допомогою палички, джгутика, зробленого зі стерильної вати. Для подолання вади звука л', яка проявляється у заміні його звуком п, треба максимально активізувати діяльність учня. Разом з учнем необхідно проаналізувати положення кінчика язика під час вимови звука й. Слід звернути увагу дитини на те, що при вимові й він змикається з нижніми зубами.


Звуки р, р'


Звук р — твердий, передньоязиковий, альвеолярний, вібрант (дри­жачий), сонорний.
Звук р'— м'який парний звука р).



Під час артикуляції звуків р, р' (мал. 18) губи й зуби набувають положення наступ­ного голосного. Широкий напружений кін­чик язика вібрує в повітряному струмені (відбувається зближення кінчика язика та альвеол). Бокові краї язика зімкнені з вер­хніми кутніми зубами. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Го­лосові зв'язки вібрують. При творенні м'я­кого звука р кінчик язика опускається і вібрує біля верхніх різців, а передня ча­стина спинки язика наближається до твер­дого піднебіння. Відчувається більше на­пруження м'язів. Рот розтягується у пос­мішку. Вади вимови звуків р, р' поширені. Характер вад різноманітний. Частіше зустрічаються вади положення органів артикуляції. Найпо­ширенішим випадком спотвореної вимови є гаркава вимова. Вона ви­никає внаслідок неправильного положення язика: кінчик опущений До нижніх зубів, пасивний, а задня частина спинки язика піднімається вгору і утворює вузьку щілину з м'яким піднебінням. Повітря, що проходить крізь щілину, викликає вібрацію м'якого піднебіння або язичка. Можливі випадки двогубної вимови (з вібрацією губ і б неї), бокової, або щічної (кінчик язика наближається до щоки і вібрує разом з нею). До спотвореної вимови відносять і ті випадки, коли замість звуків р, р' чується нечіткий звук, що може нагадувати фрикативний приголосний г або голосні и, у.


Часто звуки р, р' замінюються звуками л, л', й, в, д, г та ін. Характерними ознаками правильної артикуляції звуків р, р' є вібра­ція кінчика язика, піднятого до верхніх альвеол (коли вимовляється р) або верхніх зубів  (при вимові р). При цьому рот дитини має бути відкритим настільки, щоб кінчик язика міг вільно дрижати. Забезпе­чує дрижання кінчика язика інтенсивний струмінь повітря, що видихається крізь вузьку щілину між кінчиком язика і верхніми альвеола ми або зубами. Перед початком роботи учень повинен повторити назви таких органів: кінчик язика, верхні зуби, альвеоли, тверде піднебіння, нижні зуби (якщо гаркава вимова), бокові краї язика (у випадку бокової, вимови) і вміти показати ці органи за словесною інструкцією на схе­матичному зображенні артикуляційного апарату чи муляжі. Потім тре­ба навчити дітей відтворювати та контролювати такі елементи правильної артикуляції:


а) наближення кінчика язика до верхніх альвеол (положення язика подібне до положення під час вимовляння звука д);
б) зберігаючи утворене положення, видихувати повітря через щіли­ну, утворену між кінчиком язика і верхніми альвеолами.


Про оволодіння елементами артикуляції звука р свідчить уміння утримувати кінчик язика біля альвеол, утворювати з ними щілину та контролювати це положення на основі м'язових відчуттів. Найефективнішим способом вироблення правильної артикуляції звуків р, р' є формування вимови фрикативного (без виразної вібрації і звука. Для цього логопед пропонує відтворювати засвоєне раніш-положення язика (кінчик язика біля верхніх альвеол) і видихати повітря через щілину між кінчиком язика та альвеолами з додаванням голос. У цьому випадку звук повинен нагадувати дзижчання мухи (середній звук між дз і дж). Важливо уміти контролювати на основі м'язових відчуттів поло­ження кінчика язика та своєрідне звучання. Після вироблення такого вміння можна переходити до вимови відкритих складів, в яких замість р дрижачого вимовляється фрикативний звук. Зразок такої вимови повинен дати логопед. У дитини такий звук утворюється лише тоді-коли правильно відтворюється положення язика. Потрібна вібрація кінчика язика мимовільно виникає внаслідок спо­лучення фрикативного р з іншими приголосними (п, б, к, г). Сполу­чення пра, бра, кра, гра вимовляються так, щоб чітко артикулювалися всі звуки. Склади зі звуками д, т, н тимчасово не даються дитині. Сполучення, в яких відчувається найбільш природне звучання, від­разу вводяться в слова: брат, бригада, бритва, бронза, брухт; правда, правий, прачка, премія, привіт; кран, крик, край, крапля, кривий, крига; гра, графік, граблі, граніт, гребінь, гримати. Така робота (в тому числі і підготовча) проводиться на одному-двох заняттях. Часто дитина усвідомлює і контролює потрібне положення язика на першому занятті. Затримувати ізольовану вимову фрикатив­ного р не доцільно, оскільки такий звук може закріпитись у вимові. Як показав наш досвід, правильна артикуляція твердого звука р фор­мується за два-три заняття.


У разі застосування такого способу постановки звука учні навча­ються свідомо відтворювати й контролювати артикуляційний апарат, крім того, у них, як правило, відразу утворюється звук, близький до природного. Такий спосіб постановки звука сприяє успішному виробленню ар­тикуляції м'якого р, який утворюється спонтанно внаслідок поєднан­ня твердого р з голосним і. Інколи в процесі постановки твердого р спонтанно вимовляється м'яке р. У такому випадку доцільно продовжити роботу над м'яким р, а пізніше перейти до твердого р. Якщо артикуляція м'якої фонеми формується раніше від твердої, робота проводиться аналогічно до тієї, що описана для постановки твердого р. При цьому треба враховувати відмінність у положенні кінчика язика під час вимовляння р' (менш виразна вібрація кінчика біля верхніх зубів). Автоматизація звука здійснюється так само, як і інших звуків. Проте слід пам'ятати, що на етапі автоматизації у багатьох випадках Доцільно зіставляти нову артикуляцію зі старою. Так, у випадках гар­кавої вимови учням пропонують для порівняння дві артикуляції: пра­вильну й гаркаву. Спочатку учні аналізують подані схеми, потім від­творюють правильну артикуляцію і на основі м'язових відчуттів описують правильне положення кінчика язика. Потім пригадують стару вимову звука і знову на основі м'язових відчуттів описують положен­ня язика та визначають відмінність в артикуляції. Як правило, учні, які свідомо засвоюють правильну артикуляцію, легко відрізняють її від неправильної.


Так само порівнюються артикуляції звука р і того, що раніше замі­нював звук/». У всіх випадках порівнюються лише ті елементи, які не збігаються з правильною артикуляцією. Здебільшого це положення кінчика язика. Порівняння нової артикуляції з артикуляцією звука-замінника мо­жна проводити й на етапі диференціації. При цьому важливо наголо­шувати на тому, що заміна звука веде до зміни значення слова. У спеціальній літературі описано багато інших традиційних прийо­мів формування правильної вимови звуків р, р'. Деякі логопеди вико­ристовують велику кількість підготовчих артикуляційних вправ. Проте, на нашу думку, серед них багато зайвих, малопродуктивних і навіть таких, які не мають нічого спільного з правильною артикуля­цією звука р, як, наприклад, вібрація губ (за допомогою пальця і без нього), вібрація язика на нижній губі, відтворення поєднання звуків прр, рухи висунутого язика вгору—вниз, вправо—вліво, облизування зубів (із зовнішньої сторони), губ тощо. Продуктивними вважаються лише ті вправи, які фіксують увагу дитини на утриманні широкого язика, піднятого вгору. Це такі:

а) загинання широкого язика на верхню губу, зуби, піднімання його до альвеол (рот має бути відкритий так, щоб нижня губа, зуби не підтримували язик);
б) викликання легкої вібрації кінчика язика на верхній губі за допо­могою струменя повітря (у разі утруднень її викликають шпателем, зондом);
в) викликання вібрації кінчика язика, піднятого до верхніх альвеол (вправа подібна до попередньої).


У всіх випадках повітря не повинно проходити по бокових краях язика. Вправи проводяться доти, доки учень не утримуватиме вільно широкий кінчик язика біля верхніх альвеол при відкритому роті, щоб добре було видно положення язика. Крім того, дитина повинна на­вчитись інтенсивно видихати струмінь повітря між кінчиком язика та альвеолами. Постановка звука р полягає у виробленні вміння викликати вібра­цію кінчика язика. Наслідуванням таку вібрацію утворити важко, тому здебільшого вда­ються до механічної допомоги. Суть її полягає в тому, що кульковим зондом або гортанним дзеркальцем малого діаметра (чи іншим пред­метом) викликають вібрацію кінчика язика. Це досягається рухами зонда вгору—вниз або вправо—вліво (під кінчиком язика). Щоб вібрація була природною, доторкуватись до кінчика язика треба в момент видихання струменя повітря. Добре, якщо видих повітря поєднувати­меться з голосом (звуком, що нагадує дзижчання мухи). Поширений спосіб використання інших звуків. Здебільшого лого­педи користуються звуком д або сполученням його з голосним (адд, дда, дде). Можна скористатися звуком з або ж (за умови, що ці звуки добре вимовляються дитиною).


Звук з краще використовувати в тих випадках, коли кінчик язика під час вимови добре піднімається вгору, а звук ж — навпаки, коли кінчик язика опускається до зубів. Проте слід звернути увагу учнів на те, що звук має лише нагадувати з, при вимові якого кінчик язика змикається з нижніми різцями, а коли вимовляється р, він підніма­ється до верхніх альвеол. Для вимовляння ж кінчик язика підніма­ється до твердого піднебіння, а для р — опускається нижче до альвеол і навіть зубів. Звуки з і ж можуть використовуватися також у сполу­ченнях типу: зза, азз, жжа, ажж, дз, дж, дза, джа, адза. Щоб викликати вібрацію кінчика язика, у момент вимовляння зву­ка (звукосполучення) роблять коливальні рухи під піднятим угору широким кінчиком язика. Учень весь час має стежити за тим, щоб кінчик язика утримувався в піднятому до альвеол положенні. На практиці інколи використовують і інші звуки (т, с, ш). Але в такому випадку замість дзвінкого (сонорного) викликається глухий, який потім доводиться озвучувати. Такий спосіб не дуже ефективний. Формування правильної артикуляції пом'якшеної фонеми після того, як сформована артикуляція твердого^, відбувається порівняно легко, здебільшого досить твердий р сполучити з голосним і дати склади та слова з цими складами.